По той бік Дніпра

 

По той бік Дніпра

Чи варто взагалі кохати?



По той бік Дніпра

Вона тихо причинила двері, спустилася по сходинках і вийшла на вулицю. Терпкий присмак літнього вечора запаморочив свідомість і вдарив у голову. Поволі Вона спустилася до річки і завмерла між тополями.
Чи таким бачилося Їй майбутнє тоді, як вперше опинилася тут – серед цієї неземної краси, подарованої Богом? Життя, сповнене правил і обмежень, чужих людей і традицій, любов, втрачена ще тоді, і свобода, якої насправді не існувало. Суцільний обман. Одні ілюзії. Так далі не можна…
Її погляд полинув кудись далеко, на той берег річки, де колись Вона разом з Ним цілувалася потай від усіх, від родичів і друзів, від майбутнього чоловіка і його друга. Так все і скінчилося. Там. По той бік Дніпра. По той бік життя. По той бік щастя.
В Її гіркувато-солодкій посмішці і легкому вогнику очей вгадувалася згадка про ту любов. Саме Ту любов. Справжню. От тільки зрозуміла це надто пізно. Надто…
Тепер все інакше. Вона заміжня. Але не кохає. Вона потрібна, але не потребує. Вона намагається злетіти, а Їй обрізають крила. Тому Вона тут, одна біля річки, чекає, тільки не знає чого. Бо щасливі миті промайнули, хвилини радості помандрували далі, а сонячні дні втратили свою осяйність.
І знову Її серце поплило проти течії, у минуле, до Нього, до того наче і близького, але недосяжного берега.
– Ось ти де, – почувся голос позаду, – А я вже хвилюватися почав. Думав, може, ти дійсно вирішила втекти. А то ці дурні розмови... Не слухай їх. Ти ж сама знаєш, чого хочеш. І знаєш, що щаслива. А їм аби поговорити.
Дівчина продовжувала вдивлятися у маленькі хвильки, що наче загравали з прибережною травою, гойдаючи її в різні сторони.
– Я повертаюся додому. Назавжди. Мені не під силу так жити. Твоєї любові так і не вистачило на нас обох. Хіба не бачиш?
– Цей день таки настав... Що я можу зробити, сенсу тебе тримати немає. Все одно підеш. Ти ж завжди чинила так, як тобі того хотілося. Окрім тебе в світі ніколи нікого не існувало. Але ж ти знаєш, він тебе не чекає. Бо не потрібна більша. Ти ж добре пам’ятаєш, який Він. Використати і піти своєю дорогою. У цьому ви просто рідні. Тебе ніхто не чекає. Я один. Я один кохав і кохаю тебе понад усе у світі. І єдиний, хто терпітиме тебе, сповнену маячні і незрозумілих ідей, твою любов до свободи і саму твою свободу, незбагненну і неосяжну.
– Тому я і йду. Мені не потрібні жертви. Твої жертви. Та й інші не треба. Чим сильніше любив, тим далі я хотіла тікати. Бо не кохаю. Чуєш? Бо ти ж ніби і не помічав цього. Не хотів. То тепер послухай. Я кохала його. І досі кохаю. Тої пристрасті не вбити. Я думала – зникне. Час мине, ти поруч, все зміниться. А вона тільки більше розгорається. І нас з тобою спалює заразом. Ти ж знаєш це. Добре знаєш, мовчиш просто. А я не вмію. І ніколи не вміла. Вибач, що життя черговий раз тобі зіпсувала. Але не хочу так жити.
– Чому ти не збагнеш? Він не прийме тебе.
– Це ти не розумієш. Не в ньому суть – в мені. Я зрозуміла, що можу кохати. Я жива. Не пустеля я. У мене є майбутнє. Щасливе, пристрасне. Вибач.
– За ці роки справді нічого не змінилося. Ти спершу руйнуєш, а тоді перепрошуєш. Так не чинять. Ми ж разом стільки часу, а тобі хоч би що. Усе покинеш? Я не підпишу розлучення.
– Мене не втримати. Ти сам казав. Я і без дозволу піду. Точно піду. Тільки тепер не озираючись і спалюючи усі мости. На-за-вжди.
Він дістав сигарету і закурив. Дівчина опустила ноги до води, відчуваючи холодний трепет природи. І свій власний. Звідки в серці зародилося стільки хоробрості і рішучості? Мабуть, вони завжди там жили. От тільки час їх приспав. Надовго.
Вона піднялася, поцілувала його в потилицю і зникла за деревами. А тепер що? Куди іти? Ні дому, ні коханого, ні друзів. Нічого. Усе зникло, здавалося, в одну мить, а насправді руйнувалося роками…

Зараз Вона вчитиметься жити одна. Почне засвоювати уроки, які більшість вже осягли давно. Пізнає світ, а тоді, може, і себе віднайде. А згодом з’явиться Він, який так само чекає свого часу, аби покинути старе життя і розпочати нове – яке Вона колись змальовувала іншому, тепер вже дуже чужому, зовсім небажаному і далекому, не раз по той бік Дніпра, милуючись рідними краєвидами. Бо ж рано чи пізно ми все одно опиняємося там, куди линемо душею і мріями. Не обов’язково з тими людьми. Не обов’язково зараз. Але ми приходимо до нашого райського дому на землі. Головне – ніколи не забувати про свою мрію і свій шлях.

5 червня 2006 р.
Київ


Создан 01 авг 2006



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
ukrstyle.com - Футболки :: вишиванки :: подарунки